ВІРШІ ПРО МОВУ

Рідна мова 

Мово рідна, слово рідне, 
Хто вас забуває, 
Той у грудях не серденько, 
А лиш камінь має.

Як ту мову нам забути,
Котрою учила
Нас всіх ненька говорити,
Ненька наша мила.

У тій мові нам співали,
Нам казки казали,
У тій мові нам минувшість
Нашу відкривали.

От тому плекайте, діти,
Рідну свою мову,
Вчіться складно говорити
Своїм рідним словом.

(С. Воробкевич) 

Рідна мова 

Мова предків –наша мова. 
Як звучить вона чудово! 
Найніжніша на землі! 
Скільки слів ласкавих, ніжних, 
Чарівних, співучих – різних! 
Їх не можна не вживать, 
Найніжніша в світі мова 
І прекрасна, і чудова, 
Ніби пісня солов’я. 
Ніби річечка ласкава, 
Ніби теплі руки в мами, 
Ніби татове плече. 
Де знайдеш таку у світі, 
Щоб лилась, мов з джерельця? 
Щоб була така прекрасна 
І була б так до лиця? 
Бережім її нащадкам, 
Щоб на вічнії віки 
Вона була, як багатство 
Повноводної ріки. 

(Демчук Віталик) 

Мова 

Як парость виноградної лози, 
Плекайте мову. Пильно й ненастанно 
Політь бур’ян. Чистіша від сльози 
Вона хай буде. Вірно і слухняно 
Нехай вона щоразу служить вам, 
Хоч і живе своїм живим життям. 

Прислухайтесь як океан співає - 
Народ говорить. І любов, і гнів 
У тому гомоні морськім. Немає 
Мудріших, ніж народ, учителів; 
У нього кожне слово — це перлина, 
Це праця, це натхнення, це людина. 

Не бійтесь заглядати у словник: 
Це пишний яр, а не сумне провалля; 
Збирайте, як розумний садівник, 
Достиглий овоч у Грінченка й Даля, 
Не майте гніву до моїх порад 
І не лінуйтесь доглядать свій сад. 

(Максим Рильський) 


Моя мова 

Все в тобі з'єдналося, злилося – 
Як і поміститися в одній! – 
Шепіт зачарований колосся, 
Поклик із катами на двобій. 

Ти даєш поету дужі крила, 
Що підносять правду в вишину, 
Вченому ти лагідно відкрила 
Мудрості людської глибину. 

І тобі рости й не в'януть зроду, 
Квітувать в поемах і віршах, 
Бо в тобі – великого народу 
Ніжна і замріяна душа. 

(І.Коваленко) 

Любіть Україну, як сонце, любіть, 
як вітер, і трави, і води… 
В годину щасливу і в радості мить, 
любіть у годину негоди. 

Любіть Україну у сні й наяву, 
вишневу свою Україну, 
красу її, вічно живу і нову, 
і мову її солов'їну. 

Між братніх народів, мов садом рясним, 
сіяє вона над віками… 
Любіть Україну всім серцем своїм 
і всіми своїми ділами. 

Для нас вона в світі єдина, одна 
в просторів солодкому чарі… 
Вона у зірках, і у вербах вона, 
і в кожному серця ударі, 

у квітці, в пташині, в електровогнях, 
у пісні у кожній, у думі, 
в дитячий усмішці, в дівочих очах 
і в стягів багряному шумі… 

Як та купина, що горить — не згора, 
живе у стежках, у дібровах, 
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра, 
і в хмарах отих пурпурових, 

в грому канонад, що розвіяли в прах 
чужинців в зелених мундирах, 
в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях 
до весен і світлих, і щирих. 

Юначе! Хай буде для неї твій сміх, 
і сльози, і все до загину… 
Не можна любити народів других, 
коли ти не любиш Вкраїну!.. 

Дівчино! Як небо її голубе, 
люби її кожну хвилину. 
Коханий любить не захоче тебе, 
коли ти не любиш Вкраїну… 

Любіть у труді, у коханні, у бою, 
як пісню, що лине зорею… 
Всім серцем любіть Україну свою — 
і вічні ми будемо з нею! 

(Володимир Сосюра) 

Українська мова 

Мово моя українська — 
Батьківська, материнська, 
Я тебе знаю не вивчену — 
Просту, домашню, звичну, 
Не з-за морів прикликану, 
Не з словників насмикану. 
Ти у мене із кореня — 
Полем мені наговорена, 
Дзвоном коси прокована, 
В чистій воді смакована. 
Болем очей продивлена, 
Смутком багать продимлена, 
З хлібом у душу всмоктана, 
В поті людськім намокнута, 
З кров'ю моєю змішана. 
І аж до скону залишена 
В серці моїм. 

(В. Бичко) 

О слово рідне! Орле скутий! 

О слово рідне! Орле скутий! 
Чужинцям кинуте на сміх! 
Співочий грім батьків моїх, 
Дітьми безпам'ятно забутий. 

О слово рідне! Шум дерев! 
Музика зір блакитнооких, 
Шовковий спів степів широких, 
Дніпра між ними левій рев... 

О слово! Будь мечем моїм! 
Ні, сонцем стань! вгорі спинися, 
Осяй мій край і розлетися 
Дощами судними над ним. 

1907 
(О.Олесь) 

Моя мова 

Все в тобі з’єдналося, злилося — 
Як і поміститися в одній! — 
Шепіт зачарований колосся, 
Поклик із катами на двобій. 

Ти даєш поету дужі крила, 
Що підносять правду в вишину, 
Вченому ти лагідно відкрила 
Мудрості людської глибину. 

І тобі рости й не в’януть зроду, 
Квітувать в поемах і віршах, 
Бо в тобі — великого народу 
Ніжна і замріяна душа. 

(Василь Симоненко. 1962р.) 

Рідній мові 
(Я не останній з могікан) 

Мені казав один ханжа,
Що наша мова геть відстала, 
Що краще йшла б мені чужа, 
Немов до хліба – кусень сала, 
Що весь мій поетичний план 
Спинитись може напівході, 
Що я – останній з могікан, 
Що наша мова вже не в моді. 
Гей, проповіднику! Стривай! 
Твої слова – старенька ряса. 
Я не піду в твій тихий рай, 
Я – син Великого Тараса. 
Як Прометей не вмер від ран, 
Не вмре і мова – гарна зроду. 
Я не останній з могікан, 
Я – син великого народу! 

(В.Діденко)